Спочатку була мама. Вона пахла молоком, сіном і теплом. Вона пахла мамою.
Не знаю, чи справді тепло має запах, але тоді мало. Коли я ховав голову під її животом, усе було добре.
Солома під ногами, її подих наді мною і той улюблений шорсткий язик, яким вона мене вилизувала.
Іноді я заплющував очі, і тоді було ще краще.
Я думав, що так виглядає життя. Завжди є мама, є молоко, потім спиш, потім знову мама. І так без кінця.
Я ще не знав, що «назавжди» — дуже коротке слово…
Одного ранку прийшов чоловік. Я його знав. Щодня він приносив їжу, відчиняв двері, доглядав нас і часом чухав мамі шию. До мене говорив лагідно:
«Малий».
Мені подобалося, коли він так мене називав. Мама теж його не боялася. Він же був своїм. Друг. Тоді я думав, що всі люди добрі.
Але того дня він маму не погладив. Надів мені щось на шию і потягнув. Я не знав навіщо. Може, хотів кудись відвести мене лише на хвилину. Я не хотів іти й упирався ногами, але ноги в мене були ще слабкі, а його руки великі.
Мама підійшла до металевої перегородки й почала кричати. Люди кажуть «мукати», ніби це лише гучний звук.
Я знав, що це був не просто звук.
Мама кликала мене.
Я відповідав їй. Повертав голову й кликав так голосно, як тільки міг. Чоловік, мабуть, не розумів, бо тягнув далі.
Потім прийшов другий і допоміг йому. Вони спокійно розмовляли. Один сказав, що по обіді, мабуть, буде дощ.
Другий відповів, що це добре, бо сухо.
Це трохи мене заспокоїло. Якщо вони говорять про дощ, може, нічого поганого не відбувається.
Мама йшла за мною з іншого боку огорожі стільки, скільки могла. На мить ми були майже поруч.
Лише решітка була між нами. Я дивився на неї, а вона на мене. Потім прохід закінчився.
Мама залишилася й кричала. Я відповідав їй.
Я ще довго її чув.
«Минеться», — сказав один із людей.
Через якийсь час у мене вже не було сил кликати.
Але не минуло.
Мене відвели в інше місце. Там було світло, чисто й тихо. Мені дали молоко з гумової соски. Воно було тепле.
Я пив, бо був голодний, але весь час повертав голову. Шукав маму біля соски, потім коло стіни, потім між прутами.
Молоко пахло молоком.
Воно не пахло мамою.
Спочатку я думав, що вона ось-ось прийде. Може, чоловік просто забув її привести. Потім подумав, що вона прийде ввечері. Згодом — що, може, наступного ранку.
Спочатку я справді вірив, що вона десь поруч.
За кілька днів я вже знав.
За перегородкою жив хтось схожий на мене. Теж малий. Іноді він просував голову між трубами, і тоді ми торкалися холодними носами. Це було приємно. На мить можна було відчути, що ти не сам.
Іноді він довго дивився кудись удалечінь.
Я не знав, чи пам’ятає він свою маму. Думаю, так.
Щоб знати такі речі, слова не потрібні.
Люди приходили вранці, опівдні й увечері. У них були гумові чоботи, відра, рукавички й телефони. Вони весь час кудись поспішали.
Іноді хтось зупинявся біля мене.
«Гарний».
Інший оглядав уважніше.
«Добре набирає».
Ще хтось питав:
«Скільки вже?»
Я думав, вони питають, скільки мені днів. Може, хотіли знати, чи я ще зовсім молодий.
Пізніше я зрозумів, що вони питали про кілограми.
Це трохи мене здивувало. Я не знав, що всього мене можна порахувати в кілограмах. Адже в мене ще був ніс, яким я шукав маму.
У мене були вуха, і мені подобалося, коли мене чухали за ними. У мене були очі. У мене було улюблене місце біля стіни, куди вранці падало трохи сонця.
Але тут найважливішою була кількість кілограмів.
Потім я отримав ще одне число. Його прикріпили до мого вуха.
НОМЕР.
Відтоді саме на нього дивилися люди. Підходили, брали мене за вухо, читали цифри й щось записували.
Якщо номер збігався, вони були задоволені.
І я тоді теж радів.
Якщо вони задоволені, значить, я все роблю правильно.
Я відчував, що комусь потрібен.
Мамі номер був не потрібен. Вона ніколи нічого не перевіряла. Вона впізнавала мене за голосом, за запахом, може, навіть за тим, як я до неї підходив.
Людям важче. Тому вони вигадали номери.
Кажуть, колись людям теж татуювали номери. Я не знаю навіщо. Це робили з ними інші люди. Уже понад вісімдесят років так не роблять. Тепер вони нумерують себе інакше.
Я ріс, але, здається, ніхто не очікував, що я виросту дуже великим. Усе частіше я чув нове слово.
Телятина.
Я не знав, що воно означає.
Казали, що вона добра. Світла. Ніжна.
Найбільше мені подобалося слово «ніжна». Гарне слово. Воно трохи нагадувало «малий» — так колись називав мене чоловік.
Я радів.
Адже вони говорили про мене.
Я був для когось важливий.
Уранці приїхала велика вантажівка. Відчинили задні двері й опустили металевий трап. Нас почали заводити всередину.
Ніхто з нас не хотів заходити.
Я не знав чому. Я ніколи раніше не їздив у вантажівці. Може, ми їхали на пасовище. Може, там було багато трави. Може, там навіть була мама.
Мені хотілося так думати.
Але моє тіло думало інакше.
Воно відступало.
Страх має запах.
Тоді я вперше по-справжньому це зрозумів. Він холодний, кислий і дуже швидко переходить від однієї тварини до іншої.
Чоловік біля трапа, здається, його не відчував. Він поплескав мене по спині.
«Ну, давай».
Той, хто був переді мною, послизнувся й упав. Чоловік вилаявся, але одразу нахилився й допоміг йому підвестися.
Це трохи мене заспокоїло.
Якщо він йому допоміг, значить, мабуть, не хотів нам зла.
Люди дивні. Спершу штовхають, потім допомагають підвестися. Іноді важко зрозуміти, добрі вони чи погані.
Може, вони й самі цього не знають.
У машині ми стояли дуже щільно. На кожному повороті всі нахилялися в один бік.
Відійти було нікуди. Я відчував поруч чужий бік, чуже дихання і запах страху.
Водій увімкнув радіо.
Хтось співав про кохання, тугу і про те, що без коханої істоти не можна жити.
Пісня була гарна.
Я подумав про маму.
Я завжди думав про маму, коли не розумів, що зі мною відбувається.
Через якийсь час машина зупинилася. Двері відчинилися. Я побачив бетон, металеві огорожі, мокру підлогу й людей у фартухах. Пахло водою, засобами для миття, тваринами й ще чимось.
Чимось страшним.
Панічним страхом. І ще чимось жахливішим, чого я не знав.
Я ще не розумів, звідки це береться, але моє тіло, здається, знало. Ноги знову не хотіли йти.
Один чоловік перевіряв документи, другий — номери у вухах, третій оглядав нас по черзі. На третьому був білий халат.
Білий колір нагадував мені мамине молоко.
Я трохи заспокоївся.
Напевно, це був хтось добрий.
Він подивився мені в очі, торкнувся ноги й перевірив номер.
«Усе гаразд», — сказав.
Я зрадів.
Зі мною все було гаразд!
Я тільки не знав, що це означало для мене.
Нас повели у вузький прохід. Повернути назад було неможливо. Переді мною стояв один. Позаду — наступний. Ми повільно рухалися вперед.
Перший зник за дверима.
Я чекав, що він повернеться.
Не повернувся.
Потім зник другий.
Він теж не повернувся.
Я подумав, що за цими дверима, мабуть, дуже багато місця, якщо всі туди заходять і ніхто не виходить.
Настала моя черга.
По той бік стояв чоловік у зеленому фартусі. Він не виглядав злим. Він виглядав дуже, дуже втомленим. Поправив рукавичку, гикнув і підготував якийсь пристрій.
Він жодного разу не подивився мені в очі.
Я хотів, щоб він подивився.
Хоч один раз.
Може, тоді він побачив би, що я малий.
Може, побачив би, що мені страшно.
Може, запитав би, де моя мама.
Я не знав, що мене ще можна врятувати. Я навіть такого слова не знав. Я хотів лише, щоб хоча б на секунду він побачив, що я є.
Що я живий.
Що я дивлюся на нього.
Що мені страшно.
Потім пролунав удар.
Саме він випустив мою душу з тіла.
Раптом стало дивно тихо. Я більше не відчував ані підлоги, ані власної ваги. Я був дуже легкий.
За мить я побачив своє тіло згори.
Одразу його впізнав.
Це був я.
Точніше, уже не я.
Ще мить тому я ходив на цих ногах. Ще мить тому цими очима дивився на чоловіка в зеленому фартусі.
Тепер тіло належало людям.
Вони працювали швидко й вправно. Один робив своє, потім пересував мене далі. Другий приймав тіло й робив наступне. Хтось поливав водою, хтось поправляв фартух.
«Швидше, ми стоїмо», — сказав один.
Другий відповів чимось смішним.
Вони засміялися.
Я не тримав на них зла.
Для мене щойно сталося ВСЕ.
Для них була одинадцята двадцять.
До кінця роботи залишалося ще кілька годин.
Мені стало їх трохи шкода.
Мені треба було бути тут лише один раз.
Їм доведеться повернутися завтра.
Я дивився, як моє тіло все менше схоже на мене. Зникало те, що я знав, і з’являлося те, чого я ніколи раніше не бачив. Я не знав, що всередині мене стільки різних частин. Серце, легені, печінка, м’язи, кишківник, кістки.
На серце я дивився трохи довше.
Воно билося, коли мама мене вилизувала.
Воно швидко билося у вантажівці.
Найсильніше воно калатало перед чоловіком у зеленому фартусі.
Тепер воно було нерухоме.
Пізніше моє тіло опинилося у великому холодному приміщенні. Там висіло багато інших. Одні більші, інші менші.
Ще зовсім недавно кожен із нас був кимось іншим. У кожного був власний запах, очі, голос, своє місце для сну. Кожен, мабуть, колись стояв близько до своєї мами.
Тепер ми виглядали однаково.
Прийшов чоловік із блокнотом. Перевірив температуру, щось записав і пішов далі. Інший оглянув м’ясо й поставив штамп.
«Усе правильно», — сказав.
Я знову зрадів.
Дивно.
Навіть коли тебе вже немає серед живих, приємно почути, що з тобою все гаразд.
Наступного дня прийшли інші люди. У них були ножі, пилки й товсті фартухи. Вони працювали й розмовляли. Один розповідав про машину, яка зранку не хотіла заводитися. Другий — про матч. Третій скаржився на колегу, який знову не вийшов на зміну.
Поки вони розмовляли, мене ділили на частини.
Люди мають назви для всього. Є в них назви й для частин, на які мене можна поділити.
Окіст, гомілка, корейка, лопатка, грудинка.
Це трохи нагадувало назви місць на карті.
Тільки країни вже не було.
За життя я був один.
Потім виявилося, що я можу водночас поїхати в кілька місць.
Одна частина поїхала кудись, інша залишилася, ще одну запакували окремо.
Той шматок, біля якого я залишався найдовше, поклали на білий лоток і накрили прозорою плівкою.
Усе виглядало дуже чисто.
Дуже охайно.
Потім наклеїли етикетку. На ній були дата, вага, ціна й назва:
ТЕЛЯЧА ВІДБИВНА
Я довго дивився на ці слова.
Теляча.
Мабуть, це означало: моя.
Схоже, саме цим я тепер і був.
Не весь.
Лише шматочок.
З усього, що я дізнався про людей, це, мабуть, було найдивнішим. Вони можуть взяти когось, у кого раніше були очі, ноги й мама, поділити його на маленькі шматочки, кожному шматочку дати іншу назву, а потім уже не бачити того, що було раніше.
Може, тому вони вигадують так багато назв.
Мене привезли до магазину. Там було світло й прохолодно. Холодильники тихо гули, а навколо лежали десятки упаковок. На кожній були ціна, вага й термін придатності.
Деякі були схожі на мене.
Я подумав, що, може, когось із них знав із вантажівки.
Перевірити було неможливо.
Без очей і носа важко впізнати одне одного.
Люди ходили вздовж холодильних вітрин. Брали нас до рук, розглядали, читали етикетки й клали назад.
Перша жінка, яка взяла мене, довго дивилася на ціну.
«З глузду з’їхали. Надто дорого», — сказала вона й поклала мене назад.
Я відчув щось схоже на гордість.
За все життя ніхто не казав мені, скільки я коштую.
Тепер я знав: багато.
Приємно бути кимось цінним.
Пізніше прийшла інша жінка з маленьким хлопчиком. Йому було років п’ять.
Вона вибирала покупки, а він заглядав усюди й про все питав.
Вона взяла мене до руки.
«Візьмемо телятину. Вона ніжна».
Знову це слово.
Ніжна.
Я вже чув його раніше, коли ще стояв на власних ногах.
Тоді мені здавалося, що це щось хороше.
Хлопчик подивився на лоток.
«Мамо, а що таке телятина?»
«М’ясо».
«А з кого?»
Жінка на мить завагалася.
«З телятка».
«З такого маленького?»
«Так».
Хлопчик довго дивився на червоні шматочки під плівкою.
Я чекав.
Може, він запитає, де жило те телятко?
Може, запитає, чи була в нього мама?
Може, запитає, чи сумувало воно за нею?
Може, запитає, чому телятко, яке було маленьким, тепер лежить тут?
Не запитав.
А його мама поклала мене до кошика.
Я опинився поруч із пакетом молока.
Молоко.
Якби я ще міг сміятися, мабуть, засміявся б.
З усіх речей у величезному магазині мене поклали саме поруч із молоком.
Я дивився на білий пакет і раптом знову відчув перші дні. Теплий мамин живіт і її молоко. Сіно. Її шорсткий язик. Місце під її животом, де все було добре.
На мить я по-справжньому повірив, що якщо пам’ятатиму досить сильно, то повернуся.
Кошик поїхав далі.
На касі жінка виклала покупки на стрічку. Спочатку хліб, потім молоко, потім мене.
Касирка проводила все через сканер.
Хліб — пік.
Молоко — пік.
Я — пік.
Я подумав, що це дуже дивний мій останній звук.
Колись у мене був справжній, власний голос.
Ним я кликав маму так голосно, як тільки міг.
Тепер останній звук, який я видав серед людей, за мене видала каса.
Жінка заплатила. Хлопчик отримав льодяник. Покупки склали в пакет, і ми поїхали до них додому.
На кухні було тепло.
Трохи як колись біля мами.
Жінка поклала мене до холодильника, потім дістала й поклала на стільницю. Вона говорила телефоном. Сміялася. Хтось на іншому кінці теж, мабуть, сказав щось смішне.
Тим часом вона розрізала плівку, викинула лоток і розігріла сковорідку.
Вона робила це не зі злості.
Вона не була злою.
Вона просто готувала обід.
Це теж стало моїм відкриттям.
Найгірші речі не завжди роблять погані люди.
Іноді їх роблять добрі люди, які просто готують обід.
На сковорідці було масло. Потім сіль і перець. Зашипіло. Пахло не так, як усе, що я знав.
Хлопчик прийшов на кухню.
«Мамо, мамо, коли буде обід?»
«Зараз», — відповіла мама.
Мама.
Це слово заболіло сильніше, ніж сковорідка.
Вони сіли за стіл. На тарілці хлопчика лежав маленький шматочок мене, картопля й щось зелене. Хлопчик трохи посував м’ясо виделкою.
«Їж, бо вистигне», — сказала його мама.
Він спробував.
«Смачно?»
Кивнув.
«М’яке».
Жінка усміхнулася.
«Бо телятина ніжна».
Знову це слово.
Ніжний.
Так.
Я справді таким був. Адже я був маленькою дитиною.
Я любив молоко. Любив тепло. Вранці любив стояти там, куди крізь щілину падало сонце. Любив, коли мене чухали за вухом. Я був трохи допитливий. Боявся гучних звуків.
Найбільше я любив стояти біля мами.
Це небагато для цілого життя.
Але й моє життя було недовгим.
Я не серджуся на хлопчика.
Справді.
Звідки він міг знати?
Йому сказали, що це телятина.
Йому не сказали, що раніше я був веселим маленьким телятком. Що в мене була мама. Що біля неї я був щасливий. Що потім мені дали номер.
Що я пив молоко з соски й увесь час повертав голову, бо мені здавалося, що мама ось-ось прийде. Що у вантажівці я слухав пісню про кохання. Що боявся чоловіка в зеленому фартусі.
Йому не сказали, що колись я так довго кликав маму, аж поки в мене зовсім не залишилося сил.
Такого дітям за обідом не розповідають.
Та найбільше мене дивує, скільки людей мали зробити кожен лише одну маленьку річ, щоб я опинився на цій тарілці.
Був чоловік, який мене годував. Той, хто допомагав забрати мене від мами. Ті, хто давали мені молоко з соски. Ті, хто відвели мене до вантажівки. Водій, який мене віз. Чоловік у білому халаті, який перевірив, чи я здоровий. Втомлений чоловік у зеленому фартусі, який випустив мою душу. Ті, хто розділив моє тіло.
Ті, хто його зважив і запакував. Хтось, хто наклеїв ціну. Хтось, хто привіз мене до магазину. Хтось, хто поклав мене в холодильну вітрину. Касирка, яка провела мене через сканер.
Жінка поклала мене на сковорідку.
Маленький хлопчик мене з’їв.
Кожен зробив лише трохи.
Ніхто не зробив усього.
Може, тому все разом так легко вдалося зробити?
Іноді я все ще думаю, що сталося з мамою.
Чи довго вона кликала мене того ранку? Коли мій голос стих, чи продовжувала відповідати? Чи наступного дня стала біля тієї самої металевої огорожі й чекала?
Може, вона думала, що я повернуся.
Я теж якийсь час так думав.
Цікаво, чи потім вона ще приходила туди й шукала мене. Чи нюхала місце, де я спав. Чи повертала голову, коли десь далеко бачила або чула інше телятко.
І коли нарешті перестала мене шукати, то тому, що забула? Чи тому, що зрозуміла?
Цього я не знаю.
Я знаю лише, що людям був потрібен номер, щоб знати, хто я.
Мамі він ніколи не був потрібен.
Бо матері завжди знають, якої дитини бракує.